Таня Малярчук: Фантомний біль орхідей

Я пам’ятаю, що завжди цього соромилась - бути з села. Я заздрила одноліткам, чиї діди і баби жили разом з ними в місті. Заздрила тим, хто не мусив цілі літа від травня до вересня пасти корів, хто ніколи не мав у волоссі вошей, в кого не тріскали від ходіння босоніж (та що там ходіння - бігання стрімголов) п’яти, хто не розумів сільського діалекту і ніколи не бачив на власні очі, як гусці відпилюють тупим ножем голову. Таких однолітків було небагато, але вони були, і перед ними я почувала себе чужинкою, зайдою, ніби я і моя родина не мали на їхнє місто права, ніби ми тут - орда невігласів, варвари з далеких околиць.

В моєму генеалогічному дереві - принаймні поки я можу його простежити - не було жодного міщанина. Були багаті, але вони не жили в містах, а все по якихось богом забутих закутках, куди навіть війни доходили на кілька років пізніше. Село однієї моєї баби вже більш ніж півстоліття не існує, село іншої ризикує зникнути десь незабаром. В ньому народилася моя мама, і я дуже добре можу собі уявити, як в середині 1970-тих вона, не оглядаючись, тікала разом із сотнями тисяч інших селюхів, рабів землі, до міста в пошуках нового життя.

Для селюхів будували залізобетонні коробки на міських окраїнах, пустирях і втрамбованих польських цвинтарях, селюхів поперетворювали на пролетарів, вони ставали інженерами і робітниками всіляких заводів і комбінатів, носили кльош і радіоприймач на лівому плечі, разом з усіма мріяли купити собі автомобіль, щоб потім приїжджати на ньому до батьків у село і мозолити очі невдахам-залишенцям. В селі вони були містом, фраєрами. Але експеримент вдався лише частково, бо в місті вони залишилися селом.

Вже давно на пенсії, нидіючи у своїх чотирьох залізобетонних стінах, вони з ностальгією згадують хати і подвір’я свого дитинства, городи, свині, кури, худобу, батьків, які померли в самотності, вишиті кожухи і кептарі, які треба було спалити, бо їх вже давно покришила міль. Втративши своє коріння і не відростивши нове, вони мовчать. Їхні діти, перше урбанізоване покоління, вже народилися без нього. Як орхідеї. І якраз зараз ці орхідеї починають цвісти.

Ще зі школи в мене з’явилася невитравна оскомина на власну традиційну культуру. На всіх цих мелашок і кобзарів, на волів, які ревуть попри повні ясла, на образ України у вінку з пшеничних колосків, на поетичне кіно, особливо на нього. Для балансу хотілося бути цинічною, брутальною і розумною. Я не могла, та й досі не можу вимовити слово "душа", наприклад. Хоча абсолютно точно знаю, що вона є. Слово "життя" я вживала і вживаю виключно у його "антипафосній" формі "жизнь". Я сім років пробалтала в колі друзів падонковським сленґом. Говорити серйозно означало бути патетичною. Стьоб мав вбити в мені пласку і сентиментальну селянську естетику. Але парадоксальним чином що більше опираєшся своєму походженню, протестуєш проти нього, соромишся його, то сильнішим стає фантомний біль у точці, звідки мало б рости коріння.

Від мого села залишилися одні спогади. Хата, на ґанку якої я читала Майн Ріда і Конан Дойля, стоїть багато років зачинена. Стеля валиться, підлога гниє. Стодола, курник, стайня і шіпка обгородили заросле бур’янами подвір’я, ніби привиди. Криницю ніхто не побілив, але в ній ще є вода. Літня кухня досі пропахла цукром й олією. Буда досі смердить останнім псом Барсиком. Він прожив довго і все своє життя їв ґрисовий чир - зварені на воді висівки, те ж, що й свині. На великі свята я кидала йому целофанову плівку від ковбаси. Барсик умів зняти з шиї найтугіший ланцюг за лічені секунди. Я пам’ятаю його дуже добре. Мої спогади - все, що в мене залишилося.

Немає нікого, хто міг би розказати щось більше. Мої батьки мовчать. Вони знають менше, ніж я. Сокровенні родинні знання передавалися в спадок, як група крові, їх не було потреби промовляти, вони зналися самі собою. Ніхто не думав, що колись настануть часи, коли не буде в кого перепитати імені того бабиного брата, котрий тримав бахурів навколишніх сіл в страху божому, бо казали, що він з їхніх скальпелів шиє собі взуття. Вицвілі фотографії залишилися у шухляді різьбленого дерев’яного стола непідписані. Тому вже ніхто не розпізнає, що то за чоловіки у формі пілотів часів Першої світової, один сидить, інший стоїть, а на звороті англійською "Canada". І невідомо, що то за небіжчиця лежить у квітах на бамбетлі, а навколо натовп односельчан, всі до одного у вишитому. Серед натовпу також моя баба, ще зовсім молода, короткий бойківський кептар ще зовсім новенький. Про що вона тоді думала? Про що мріяла? Яким був її світ, її час?

Мені все більше хочеться говорити про це. Хочеться згадувати - навіть те, чого я ніколи не могла бачити, - до найдрібніших деталей. Кольори, звуки, назви рослин, прізвиська сусідів, дивні топоніми суміжних полів, історії божевільних, як хто вдягався, форми глечиків на бантинах, як дід шукав свій "клевец" (молоток), як баба ніколи не переводила "дзиґарок" (годинник), і ми жили за якимось іншим, її, часом. Що ми їли. Хто проходив повз нашу хату протягом дня. Повз чиї хати проходили ми. Запахи - сіна, коров’ячого лайна, старого, смаженої картоплі, горіхів, пір’я, диму від паленого листя. Всі можливі прокльони. Як баба мене називала - "доньчику", "голубчику", а коли злилася - "бійся бога", "лайдаку ти", "вороже кривавий". Як вона заходила вимкнути світло, а я вже лежала під ковдрою і чекала. Потім я чула, як вона молиться у своїй кімнаті, а Барсик нишком стягує з шиї ланцюг і гасає навколо хати, як навіжений. Тоді ставало спокійно, я почувала себе в безпеці і засинала. Наді мною висіли три образи у вишитих рушниках, піді мною шаруділи миші. Чому, коли я про все це згадую, мені кожного разу так неймовірно боляче?