До щастя папірець

У свої (на той момент) 25 років кремезний уродженець Хмельницького Руслан встиг закінчити будівельний технікум, створити сім'ю, кілька разів змінити місце роботи і зрештою розлучитися з дружиною. В Україні, за словами чоловіка, його ніщо не тримало: мама померла, батько та брат від нього не залежали. Натомість хотілося побувати деінде, побачити світ, тому 1997 року він швидко зголосився на пропозицію трьох друзів поїхати на заробітки до Англії. Щоправда, побачити береги Туманного Альбіону хлопцям тоді так і не вдалося. Ні, їх не затримали на кордоні. Трохи підгулявши, хлопці просто проґавили свій потяг, на який мали пересісти у Німеччині. А оскільки грошей на нові квитки в українців не було, вирішили тут і залишитися – "де наше не пропадало".

У той час, розповідає тепер уже 39-річний Руслан, у всіх великих містах Німеччини існували такі собі "біржі праці" для нелегальних мігрантів: на одній з вулиць групами збиралися всі ті, хто не мав документів чи дозволів, але шукав роботу. "Тут молдавани, там українці, ще далі – литовці… Жодних проблем. Наших було чоловік 30-50". Туди ж приїздили і німці, котрі шукали дешеву робочу силу. Попит був хороший, німці не гребують користуватися послугами нелегалів, каже Руслан. Мовляв, якось йому навіть довелося робити ремонт у помешканні чиновника фінансового управління, а його знайомий розповідав, що працював на будівництві у німецького поліцейського.

Допомогли шкільні знання німецької

Домовитися з працедавцями Руслану було легше, ніж багатьом іншим, адже у школі він свого часу вивчав німецьку мову. "От же ж, ніколи б не подумав, що ця мова мені колись пригодиться", - сміється чоловік. Робота на будівництві була для нього як спеціаліста звичною, на відміну від юнаків-студентів, які приїхали на заробітки у Німеччину, покинувши навчання. "Я умів і кельму в руці тримати, а, як треба було, то й підрахунки по будівельним матеріалам зробити міг", - майже з гордістю розповідає Руслан.

Упевненість в собі помітна у всіх його рухах. Дивлячись на цього смаглявого моложавого чоловіка, важко собі уявити, що він з тих, хто живе, ховаючись від поліції. Дійсно, зізнається Руслан, знайомства з німецькою поліцією він не уник – попадався двічі. Після першої депортації він знову приїхав до Німеччини. А після другого арешту навіть відсидів дев'ять місяців у в’язниці, очікуючи відправки на батьківщину. Утім, зрештою прямо із зали суду його відпустили на усі чотири сторони, запевняє Руслан, бо українське представництво нібито не встигло належним чином оформити документи для депортації, а тримати когось понад півроку під арештом без звинувачень у Німеччині не можна.

До щастя – один папірець

За роки заробітчанства у Німеччині він здобув неоціненний життєвий досвід, переконаний Руслан. Завдяки сумлінній праці тепер на будівництві у нього в підпорядкуванні… німці. Він працює у невеличкій німецькій будівельній фірмі, але за статусом все ще нелегал. Попри всі негаразди, українець ні про що не шкодує, тим більше, що саме у Німеччині він познайомився зі своєю Наталею. Землячка приїхала на роботу до Німеччини десять років тому, аби допомогти молодшій сестричці профінансувати вищу освіту в Україні.

Пара запевняє, що чудово інтегрувалася у Німеччині і задоволена своїм життям на сто відсотків. Іноді вони навіть подорожують Європою на авті. Проте дечого Руслану і Наталі для повного щастя все-таки не вистачає – легалізації свого перебування у країні, яку вони вже встигли полюбити. "Звичайно, я б собі працював, як і раніше, і, до речі, з задоволенням би сплачував податки. Взагалі жив би, як нормальна людина", - мріє Руслан.

Обоє тяжко працюють. "В Україні багато хто думає, що гроші нам тут падають з неба, - скаржиться Наталя. – Це не так. Я щоранку встаю о шостій і повертаюсь додому лише пізно ввечері, але роботу свою я виконую з задоволенням". На запитання про повернення на батьківщину українська пара скептично посміхається. "Я скільки додому телефоную, зі знайомими в Україні спілкуюся, ніхто за ці десять років жодного разу не сказав: повертайся сюди. Куди там повертатися?" -  каже Наталя. Щоб в Україні щось змінилося на краще, в першу чергу, мають змінитися самі люди, їхній менталітет, переконаний Руслан. У те, що це станеться на їхньому віку, ні він, ні його супутниця не вірять.

Автор: Тетяна Бондаренко
Редактор: Євген Тейзе