Юрій Андрухович: Турецька мрія

Лише кілька діб минуло від моменту придушення, сказати б, найбездарнішого в історії військового путчу, а наслідки просто вражають. Учасників, реальних чи підозрюваних, затримують і пакують до в'язниць дослівно цілими сотнями. Суддів звільняють і відверто цькують цілими тисячами. Обурений народ вимагає від президента-переможця негайного повернення до смертної кари. Президент підтримує справедливу вимогу народної маси й обіцяє чимшвидше виконати її найзаповітніше побажання. Репресії відбуваються з такими темпом, інтенсивністю та розмахом, що неможливо не припустити їхньої ретельної, з попереднім укладенням відповідних списків, підготовки. Якщо вже навіть один з єврокомісарів напрочуд упевнено (як для єврокомісара) говорить про це вголос, то залишається сприйняти це дуже всерйоз.

А від цього припущення - всього один крок до наступного: про спровокований самим режимом, тобто загалом фейковий характер перевороту як такого. Ця опінія з'явилася в обігу ще рано-вранці в суботу, щойно світ дізнався про поразку путчистів. З огляду на подальший перебіг подій вона з доволі маргінальної перетворилася на центральну і фактично задомінувала. Ердоган начебто сам усе спланував і через неймовірно густу мережу інфільтрованих протягом попередніх років до армійського середовища агентів успішно реалізував один із найцинічніших та найжорстокіших політичних спектаклів.

Так це чи не так, з'ясується раніше або пізніше - і радше раніше, ніж пізніше. Шило ймовірної спецоперації таке велике, що його не сховати в жодному мішку - навіть тому, що накидають на голову страчуваного. У випадку неспростовних підтверджень можна буде говорити про насправді вдалий державний переворот. Той самий, що його здійснили президент, прем'єр, спеціальні служби та поліція Туреччини.

Проте все одно дуже не хочеться в це вірити. Як і взагалі не хочеться втрачати цієї країни. Що не кажи, а ми якось так уже звикли симпатизувати нашим - як би нейтральніше висловитися? - південним партнерам.

Я ніколи не забуду, як улітку 2013-го, добираючись до Софії, спершу летів на Turkish Airlines із Одеси до Стамбула. У Стамбулі, на тому ж таки летовищі імені Ататюрка, мене вже мали чекати болгарські організатори. Подальший шлях до Софії ми мали подолати їхнім автомобілем. З усього цього плану випливало, що я вперше в житті побуваю на турецькій території. Усього з три-чотири години, але побуваю.

У черзі до паспортного контролю переді мною стояли якісь американці. І їх - о диво, носіїв усемогутнього американського паспорта! - турецький контролер до своєї країни не впустив. Їм слід було спершу оформити візи! Дещо спантеличені і трохи понервовані, американці відійшли від віконечка, звільняючи доступ мені. У моєму ж випадку все пройшло легко і гладенько - український паспорт, віза до Туреччини непотрібна. Контролер посміхнувся й побажав мені гарного перебування у своїй країні. Я не зізнався, що насправді лише транзитом. А раптом це б його засмутило?

Мені, чорт забирай, вкрай рідко доводиться провідувати країни, щодо яких український паспорт зручніший від американського. Я досі вдячний Турецькій республіці за той приплив неконтрольованого і швидкоплинного патріотизму.

А потім ми їхали з болгарами автомобілем і говорили про масові виступи громадян, що в ті дні поєднали Стамбул із Софією. У Стамбулі це був Таксім, де тисячі активних громадян протестували проти хижацької забудови свого спільного простору. Натомість у Софії це була площа Незалежності, де відбувалися масові виступи проти кричуще одіозних урядових призначень. І в обидвох випадках ішлося про засадниче протистояння: розбещеної скорумпованої влади та "громадян Facebook", тобто нового покоління самоорганізованих активістів.

Обидва протести тоді частково вдалися, частково ні. Мине п'ять місяців - і в Києві розпочнеться щось аналогічне. Зі значно радикальнішими наслідками. Але це інша тема.

Сьогодні, після "невдалого військового перевороту" (чи вдалого поліційного?) я думаю про Стамбул тих днів. Я запитую, де і з ким були люди Таксіма вночі 16 липня 2016 року. Зі своєю громадянською відвагою та політичною зрілістю. Зі своїми передовими поглядами та демократичними переконаннями. І чи не трапиться таке, що через пару десятиліть нове покоління молодих турків питатиме старших: "Тату, якого біса ти не сидів тієї ночі вдома?! Що тебе понесло на вулиці захищати узурпатора?"

Вони ж точно були там на вулицях, люди Таксіма, з турецькими прапорами.

Я зберігаю слабку надію на те, що вони знали, що роблять. Так, вони зупинили військових, аби покласти край певній віджилій та вже неприйнятній (путчистській) моделі в турецькій політиці. Тим самим вони виявилися мимовільними союзниками режиму й особисто його злого духа - Ердогана. Тепер вони зберуться із силами, щоб зупинити і його. Месидж, який вони йому адресують, дуже простий: танки не пройшли - і ти не пройдеш.