Бізнесмен

В українських ЗМІ його раніше називали легендарним і харизматичним ресторатором, піонером нетрадиційного ресторанного бізнесу України. Сам Ерік трохи скептично ставиться до високих слів, але зізнається, що гордий з того, що йому вдалося "писати новітню історію" в українській паб-культурі, ба навіть створювати її.

Нині німець Ерік Айґнер ось уже майже рік живе в Донецьку, де навесні відкрив паб "Орешек". "Це іронічна назва",- каже Ерік і оглядає величезне приміщення, з довжелезною стійкою бару, дебелими дерев'яними столами, стільцями й лавами, тирсою на підлозі... Справа в тому, що його паб "Орех" у Києві був малим за площею, тому свої наступні, схожі за концепцією, але помітно більші за  розмірами  заклади в Одесі й Донецьку він назвав іронічно "горішками".

Атмосфера донецького "Орешка" дуже пасує за стилем до самого Еріка, але мало пасує до місця розташування – надсучасного торгового центру зі скла й дзеркал. Утім, традиційним залишилося те, що відшукати цей заклад серед модних бутіків і меблевих салонів з білими шкіряними диванами виявилося непросто.

Досвід на пострадянських теренах

Складно було знайти непосвяченим і першу пивну Еріка в Києві, хоча розташована вона була в самісінькому центрі столиці, коло Майдану Незалежності. Утім, перш ніж  відкрити свій перший київський паб, Ерік, який народився 1963 року в колишній НДР, назбирав і інший досвід роботи на пострадянському просторі: "Власне, я ще 1992 року приїхав до Москви. Працював на німецьку фірму, що продавала модні прикраси. Контракт у мене був на рік, але його подовжили ще, і в результаті мені випало познайомитися ще з Ригою, Таллінном, Алма-Ати й Ташкентом".

А працював Ерік у країнах колишнього СРСР зокрема через його відмінні знання російської. Мову він почав вивчати у спеціалізованій школі, але справді опанував, зізнається Ерік, тільки через спілкування із солдатами радянської армії у його рідному місті Кемніці, який тоді називався ще Карл-Маркс-Штадтом. Сьогодні Ерік відповідає російською навіть на адресовані йому німецькою мовою повідомлення.

У вересні 1994 року робота привела Еріка Айґнера до України, до Києва. "Мої перші враження від України були дуже позитивними. Мені дуже сподобалося і досить швидко з’явилося бажання залишитися в цій країні й почати щось своє",- пригадує німець.

Чому саме Київ, адже був досвід роботи й життя в інших містах колишнього СРСР? Ерік не довго замислюється й видає своє пояснення: "Москва для мене – справжній молох, дуже хаотичне місто, люди якщо не агресивні, то знервовані. Не було тієї теплоти й щирості, яку я одразу відчув в Україні. У Ризі й Таллінні вже в ті часи було помітне занадто тісне зближення із Західною Європою. Ну, а Казахстан чи Узбекистан були для мене, відверто кажучи, занадто екзотичними".

Спочатку була піца

Ерік ризикнув і залишився в Україні, а його першою власною справою в Києві став малопоширений на той час сервіс – доставка  піци на замовлення. Взагалі, каже Ерік, він ніколи цілеспрямовано не торував собі шлях в ресторанний бізнес. Просто  трапилося так, що в Будинку профспілок на Майдані Незалежності, де фірма торгувала прикрасами, його увагу звернули на величезну кухню й запропонували  щось із нею придумати. Ерік придумав піцовий сервіс, а водночас заклав основу для своєї унікальної паб-кар’єри.

"Все просувалося непогано, і з часом з’явилася ідея ще розширити свою діяльність, почати виробництво невеликих піц, які б продавали замороженими у маленькі кафе в центрі". Працюючи над втіленням цієї ідеї, Ерік наштовхнувся на підвальне приміщення, в якому пізніше відкрив свій перший паб. "Це був бар, у якому заправляв один українець, але справи в нього йшли не блискуче. До того ж розсварився зі своїми партнерами. Тобто, був шанс, щоб почати щось нове. І тоді я подумав, що можна перейняти це кафе. Моя тодішня дружина Віола могла б ним займатися, а я б продовжував роботу з піцами",- пригадує Ерік.

Перша кнайпа

Так 1996 року неподалік від Майдану Незалежності Ерік Айґнер відкрив свій перший паб, якому дав чисто німецьку назву "Eriks Bierstube", тобто "Пивна у Еріка". Це був підвал без вентиляції, стіни - суцільно заклеєні карикатурами художника, який постійно малював у пивній відвідувачів.

Там було так димно, що повітря, як кажуть німці, можна було "різати", пригадує Ерік і розповідає одну зі своїх веселих кнайпових історій: "Якось увечері в п'ятницю чи в суботу, коли, традиційно, в нас яблуку було ніде впасти, помічаю коло барної стійки двох парубків. Стоять собі, нічого не замовляють, якось розгублено оглядаються. Питаю в них, чим допомогти. А вони мені – ми ніяк не можемо вийти". За таких обставин завжди допомагали гвинтові сходи, які вели нагору в інше приміщення. До речі, вони були для багатьох ще й тестом на можливість подальшого вживання алкоголю, адже до туалету підійматися треба було саме по цих крутих сходах.

Загалом умови в “Пивній у Еріка” важко було назвати оптимальними, але це не заважало розростатися популярності закладу. Далі, як пригадує Ерік, все розвивалося досить по-слов'янському. У пабі до нього підійшов один з постійних клієнтів і розповів, що на Подолі є приміщення більше за площею, і що там теж можна було б щось відкрити. Щоправда, друга кнайпа проіснувала всього чотири місяці. Більше просто не витримали жильці будинку. Утім, для Еріка втрата не стала трагедію, адже ланцюжок доброзичливців серед його клієнтів був досить довгим.

Поступово він відкривав інші заклади, зокрема з живою музикою і дискотекою. А класична "Пивна у Еріка" знайшла зрештою  пристанок неподалік від площі Льва Толстого. "44", "Печера", "111", "ШніцельХаус", "Орєх" ... Ці назви були, та й залишаються частково донині важливими київськими адресами для бажаючих зануритися у паб-культуру європейського ґатунку в українській столиці. Щоправда, усі ці заклади ось уже кілька років не пов'язані напряму з Еріком.

Різні міста, партнери й "паперово-бюрократичні джунглі"

Ерік каже, що всі свої паби, бари й клуби відкривав завжди у співпраці з українськими партнерами. З тієї простої причини, що самому ніколи не хотілося  пролізати через бюрократично-паперові джунглі. Його  справа – це креатив, ідеї, робота з персоналом і безпосередня робота в пабі.

Досвід співпраці з партнерами в Україні був різний. Зокрема, зі своїми багаторічними партнерами у Києві співпраця зрештою не склалася, що стало 2007 року причиною переїзду Еріка на два роки до Одеси. Щоправда, потім він повернувся на рік до столиці, а торік у вересні переїхав до Донецька.

Окрім Києва, Одеси й Донецька Ерік відкривав паби ще в Чернігові й Черкасах. "Ніколи не забуду, як у Черкасах хтось мені сказав, що я приніс частину Європи до Києва й частину Києва до Черкас",- посміхається Ерік. Він не дуже тішиться з таких гучних фраз, але погоджується, що йому вдалося показати українцям: у ресторанному бізнесі дуже прості речі можуть бути успішними.

Простота – ключ до успіху

"Коли ми 1998 року думали над тим, як має виглядати нова "Пивна у Еріка", то вирішили, що достатньо почистити голі цегляні стіни, поставити пару дерев'яних столів і лав, обладнати просту дерев'яну стійку. І все саме так і зробили. Десь років через п'ять я помічав у Києві паби, інтер'єр яких був дуже схожим на мою пивну. Мене це тішить, адже добре скопіювати теж треба вміти. Хоча у Києві досі є багато закладів, які називають себе пабами, але насправді такими не є",- каже Ерік.

За вже майже 17 років життя в Україні Ерік помітив багато змін, змінилася, зокрема, й поведінка людей у пабах. "Якщо на початках українці дивувалися, коли в переповненій пивній ми підсаджували їх за стіл до інших компаній, то тепер, принаймні в Києві та Одесі, це сприймають нормально",- каже Ерік. Водночас, за його спостереженнями, в Донецьку публіка реагує на такі "підсаджування" ще досить консервативно.

Утім, великої різниці між жителями українських мегаполісів Ерік поки не помітив. "Мені кумедно слухати, коли одесити кажуть, що от вони дуже відрізняються від інших в Україні. Та й у Донецьку теж вважають, що не схожі на решту. Як на мене, то це не так. Дивно мені, коли мої пропозиції сприймають скептично, бо, мовляв, ми інші й у нас так не роблять. У більшості випадків вдається однак переконувати й "пробивати" свої ідеї, які потім сприймаються добре і киянами, і одеситами, і донеччанами".

Звісно, каже Ерік, що є відмінності в менталітеті українців: "Кияни й одесити здаються мені розкутішими, ніж люди в Донецьку. Тут, на сході, сильно відчуваються наслідки минулого життя під перманентним тиском. Ось, приміром, відносини між громадянами й міліцією. У Києві й Одесі, за моїми спостереженнями, люди вже, на щастя, чинять більший опір сваволі міліції. У Донецьку я поки цього не помітив".

"Українці молодші духом й менше думають про пенсію"

Більш охоче Ерік розповідає про відмінності у ставленні до життя в східних і західних європейців. За роки життя в Україні він переконаний, що сам навчився дивитися на речі простіше, не сприймати все занадто серйозно, як це роблять його друзі в Німеччині.

"Я помітив, що 35-40 річні люди в Україні часто виглядають набагато молодшими, ніж їхні ровесники в Західній Європі. Важко сказати, чому саме так воно виходить. Може, це пов'язано з відсутністю цих перманентних думок про пенсію, які я вже чітко простежую у цієї вікової групи на своїй батьківщині",- каже Ерік і пригадує зустріч зі своїми однокласниками, під час якої половина розмов оберталася саме навколо пенсійних питань.

З українським підходом до життя, переконаний Ерік Айґнер, йому просто цікавіше жити. Він каже, що в Німеччині, навіть з непоганою пенсією, дуже швидко почав би просто нудитися.

Автор: Леся Юрченко, Донецьк
Редактор: Захар Бутирський